?

Log in

No account? Create an account
dolzhnik
"Человек всегда бывает в чем-то немножко виноват" (с)
Recent Entries 

«На патриотизм стали напирать. Видимо, проворовались...» - эта приписываемая Салтыкову-Щедрину фраза обрела сегодня второе дыхание в России. И надо признать, очень метко объясняет мотивы поведения отечественной власти.

Read more...Collapse )


1
Вернее было бы сказать, что названия эти как раз не забыты благодаря прекрасной рок-опере, что уже больше 30 лет с успехом идет на сцене московского «Ленкома». Но любопытно, что названия кораблей хорошо знают и в Японии. Среди прочего, именно корабли «Юнона» и «Авось» стали причиной уже многолетнего напряжения в отношениях между Японией и нами, а упомянутую рок-оперу японцы просто терпеть не могут.



Названия-то известны, но у нас и у японцев по-разному.

Что правда, и что не правда в истории про корабли...Collapse )

Сперва хорошие новости. Выпускникам 2018 года выдадут дипломы Российской федерации. Выпускникам предыдущих лет выдадут дипломы РФ после аттестации экстерном. Кроме того, в структуру университета включен медицинский колледж и медицинский лицей-интернат предуниверсарий для одаренных. Напомню, Донецкий Медицинский Университет - первый ВУЗ ДНР получивший аккредитацию в Российской Федерации.

А вот теперь о проблеме, которая может стоить жизни десяткам людей. В разгар войны, в 2015 году, администрацией г. Донецка было принято решение предоставить общежития ДонНМУ и ДонНУ для временного расселения бежавших от войны граждан (Славянск, Краматорск, Иловайск, Шахтерск, Торез, Харцызск, Зугрэс и т.д.). Контролирует сей процесс уполномоченный по правам человека в ДНР Дарья Морозова. Со стороны ДонНМУ (Калининский район) было предоставлено общежитие n7.

Read more...Collapse )





Это же один из крупнейших католических деятелей кардинал Шонборн, если мне память не изменяет. Я в тихом ауте... устроить рок-концерт в сатанинском стиле прямо в кафедральном соборе по благословению кардинала - это трындец.
Причем, судя по фото, часть атрибутов в виде черепов и проч. расставили прямо на престоле.

И униаты еще рассказывают как хорошо и красиво, и правильно будет если православные войдут в подчинение папе римскому с вот такими кардиналами.



Read more...Collapse )
21st-Nov-2018 12:09 am - [reposted post] А где же понты? - reposted by dolzhnik


В Белграде сегодня открыт памятник патриарху Павлу. Думаю, неслучайно на фоне трамвая. Памятник воспроизводит фото патриарха в трамвайчике.





Ведь можно быть любимым и без роскоши, и без трех колец телохранителй и без бронированных мерседесов.

Сербы вряд ли помнят, когда день рождения у помпезнейшего русского патриарха. Это уже улыбка Творца - такой памятник открыть в такой день.



И еще один смысл я вижу в сербском памятнике: исчезнут троны и брегеты. Останется - Человек.
Простудился, много дел, но всё равно решил - напрячься как угодно, но таки написать этот текст. Потому что важно. Потому что есть шанс вложить хоть немного мозга в наш ежегодный патриотический красно-белый срач, разгорающийся 7 ноября Чубайсу на радость. Дальше просто со временем на "публицистику" и прочие тексты всё будет ещё хуже.

В этом году в красно-белом сраче появился новый прекрасный раздел "Продержаться ещё полгода". В ФБ он стартовал из вот этих двух постов - Егора Холмогорова, о том, как Россия в 1917-м, даже с "Временным правительством" могла "доковылять до победы и предъявить счёт" и вот такой реакции на него и на другие похожие реплики, про "философов, прилипших жопами к диванам". Прежде чем перейти к выросшим из этого аналогиям с событиями текущего момента в Новроссиии, я позволю себе два замечания, очень короткое и очень пространное.

Короткое - про "философов, приросших жопами к диванам", которых "на войну бы послать". В общем и целом на него сквозь века вполне себе ответил Бонапарт известной репликой сугубо практического свойства - "Ослов и учёных - в центр каре!". А в частностях... Я смотрю, разбаловались некоторые патриоты в путинскую эпоху, когда у русских завелись свои философы, которым не надо зимой на блошином рынке торговать чтобы банально с голоду не подохнуть. Хочется микроскопами гвозди позабивать? Забыли времена, когда русский движ был безгласым и ничего, ничегошеньки не мог из себя выдавить, кроме столь угодного провокаторам всех мастей и службистам старого-доброго клича "Бей чурок и жидов!"? Ну-ну. Мне почему-то кажется, что если у нас вдруг появились философы, то нет ничего страшного в их нахождении на том или ином диване. Сгонять их "рыть окопы" вовсе не обязательно, для этого есть мы, пролетариат. А они пусть головой думают. На диване, с пледом и кофием. Ощущая неразрывную связь с народом, то есть с нами. Они на то и философы, чтобы такое уметь.

Теперь замечание более пространное, о предвоенном развитии России и о перестройке экономики на военные рельсы уже в годы войны.

Много буковCollapse )

Но это если много слов писать. А если обойтись несколькими, то так.

Мы говне не меньшего масштаба, чем сто лет назад и очень прискорбно, что даже самые светлые наши умы не понимают механизмов событий или понимают, но как собачки - сказать не могут.
18th-Nov-2018 01:38 am - [reposted post] Навстречу выборам - reposted by dolzhnik
лорре


Донбасс сердце России
1. Донбасс сердце России
+8Collapse )
ілюзія
(Василь Стус тоді даремно чекав відповіді - нічого йому Малишко не відповів.
Минуло 50 років - але відповіді й досі нема!
"Брому мені, брому!" (с)) 

Дорогий Андріє Самійловичу!

Звертаюсь до Вас за порадою. І прошу — коли Ви в змозі це зробити — зарадьте, будь ласка. Інколи, зосереджуючись на однотонних враженнях від навколишнього, шукаючи кінцевих результатів дуже стрімкого процесу денаціоналізації значної частини українців, відчуваєш, що це — божевілля, що це — трагедія, якої лише інколи не почуваєш в силу притаманної нам (як національної риси) байдужості і, може, трохи релігійної віри в те, що все йде на краще. І тоді згадуєш одного поета, здається, Расула Гамзатова, котрий в рамках ортодоксальних все ж прохопився зі своїм затаєним: коли його мова зникне завтра, він волів би померти сьогодні.

Я колись звертався до Вас за порадою. Але тоді були вірші. Зарадьте, будь ласка, зараз.

Ще студентом Донецького педінституту я пам'ятаю, як був вражений виступом Миколи Тарновського, який щойно був повернувся на Україну, враження од якої були захлинені радістю зустрічі з рідною землею.

Я радів за нього, радів за землю і, грішний, одночасно думав про те, що Донбас — то не така вже і Україна, і Україна — то не така вже й Україна...

Донецьк — місто чисто російське (чи майже чисто російське), я взяв призначення на роботу в глибинну Україну — на Кіровоградщину, хоч і відчував, що це — моя безсилість, що це — утеча. А втеча — не вихід. Це ганьба...

Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2-3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. В Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна.

У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а "хуторянським" народом ми довго не проживем, пам'ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації.

На Донбасі (та й чи тільки!) читати українську мову в російській школі — одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити.

Одна усна заява батьків — і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр — з горілкою і шароварами? Обов'язково — німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної.

Коли є цей закон, є право, то чого ждати? Чому немає масовості, чому немає максимального запровадження цього закону в життя, чому ми нечесно граємо — проти самих себе?

Ганьба! Я волів би, щоб цей закон пішов у життя, тоді багато хто зміг би переконатись ще дужче, як розквітла наша культура, соціалістична за змістом, національна за формою.

Іноді видає, що діячі нашої культури роблять даремну справу. Вони співають, коли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається од сокири... Як можна зрозуміти їх спокій? Як можна зрозуміти слабосилі зітхання, кволі піклування про долю хутора Надії, слабенькі нарікання, коли мусить бути гнів, і гнів, і гнів!?

Ми перед роком, який відомий для України прізвищем Валуєва. Вловлюється страшна діалектика. І реакція подібна. Тоді були метелики, каганцювання "основ'ян" чи "громадян", а тепер — тільки спів і гробове мовчання. Міцкевич казав, що Україна — край співців. Чи не діждем ми того, що співці стануть Україною?

Коли хвиля русифікації — це об'єктивний процес і потрібний для майбутнього (історично справедливий), то чом нашим діячам культури і не служити прогресові ? Чому б тоді не "перекваліфікуватись", щоб не пхати палиць в колеса того воза, який котиться по трупах таких дон-кіхотів, як козацькі літописці, і Капніст, і братчики, і Тарас, і "громадяни", і Драгоманов, і Франко і т. ін. і т. п.

Як можна далі ждати? Як можна з усім цим миритись? Зовсім не важко знайти факти найгрубішого шовінізму, найбезсоромнішого національного приниження, проти чого достатньо зброї в ленінському національному арсеналі. Чому ж ми такі байдужі, звідки у нас стільки покори перед долею як фатумом?

Я вважаю, що доля Донбасу — це майбутня доля України, коли будуть одні солов'їні співи.

Як же можна миритись з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже ми не пруси, не полаби, адже нас — за 40 мільйонів.

В факті такої денаціоналізації народу багато вини традиційної, давньої, багато тут завинили минулі покоління, але це лишень пояснення і пояснення часткове. А пояснення — то ж не вихід, воно нічого не змінює. "Від сорому, який нащадків пізніх палитиме, заснути я не можу" 1 , — писав великий наш поет. А ми нині маємо (та й не тільки нині), що українське стає часом синонімом відсталого, неглибокого, примітивного навіть. І тут, я гадаю, є деяка рація. Я чомусь вірю людям, і через це мені важко навіть подумати, що, може, і не всі діячі нашої культури могли б підписатися під словами Расула Гамзатова.

Я не можу повірити, що серед них може існувати думка, що на їх вік стане, а по тому — то хоч потоп.

Я знаю, що заради щастя рідного народу я міг би всім пожертвувати, я знаю, що тут я вихований рідним духовним хлібом — "Жагою" Рильського, Вашим віршем "Батьківщино моя", тож скажіть, поете, що робити.

Прошу — зрозумійте мене як слід. Я хочу тільки добра, чесного добра, а асиміляторство — хіба це чесна штука? Зрозумійте мене в моєму горі, бо я чую прокляття віків, чую, бездіяльний, свій гріх перед землею, перед народом, перед історією. Перед людьми, що своєю кров'ю кропили нашу землю. Довгий мартиролог борців за національну справедливість лишає нам історія, а ми навіть на гнів праведний не можемо здобутись.

Скільки їх загинуло в 30-і роки, а ми, їх нащадки, ллємо пізні сльози співчуття і уже марно обурюємось. І сидимо, склавши руки. Чи не нагадуємо ми, їх нащадки, патріотичного Івана-молодця з сатири В. Самійленка? Я читав вірш Д. Павличка "Ти зрікся мови рідної". Це ж тужіння Метлинського! Це ж тільки плач і нічого більше.

Даремно сумувати в горі, здаються божевільними радіння, коли над головою навис меч. В історії, кажуть, є сили об'єктивно-суб'єктивного порядку. Краще б ми вірили тільки в суб'єктивні сили, навіть в волюнтаризм. Тоді б хоч робота заглушила наш стид, нашу ганьбу вікову.

Я чув таку думку, що десять-двадцять Довженків могли б багато чого зробити. Але звідки ж бути цим Довженкам зараз, в цьому спокійному болоті, яким видає мені часом духовна Україна? Адже він знявся на повені 20-х років, на масовості соціальних і національних змагань широкого загалу, а тепер повені ж нема... Ріка, сказати б, висихає. Індія звільнилася на гандизмові, який став масовим. Це диво — для нас. А наш Сковорода — теж трохи "гандист", а наш Сковорода відбив геніально душу нації, зрефлексованої мораллю, фанатичною вірою і прагненням абсолютної загальнолюдської справедливості, кришталевої Правди. Я не вірю чомусь, що український варіант гандизму, як духовної сутності, міг би стати серйозним суперником тій національній несправедливості, результати якої стають перед нас смертним вироком.

Я не боюсь, що мене деякі судді можуть звинуватити в націоналізмі — уже хоча б тому, що совість мене може гризти тільки за те, що ніколи, мабуть, по силі не дорівняю шовінізмові отих суддів.

Я дуже не хотів би, щоб такі ось адресати могли Вам зашкодити. Я потерпаю за це, але невідомість гнітить мене. Зрозумійте мене, будь ласка. Написав я Вам листа тільки тоді, коли вирішив, коли зрозумів — не можу не написати — до культурного діяча. Не гнівіться, що Вам адресую свій перший зойк.

Вибачайте, Андрію Самійловичу, що свій біль я вирішив виплескати на папір. Коли є змога — дайте, прошу, хоч яку-небудь відповідь. І знову — Павличко:

Не бійсь нічого, доки я з тобою,

Іди і правду людям говори!

Не жди ніколи слушної пори

Твоє мовчання може стать ганьбою!

Це — до пояснення мого листа. Хотів би мати ці рядки своїм credo .

Бажаючий Вам здоров'я і успіхів

з привітом

Василь СТУС.

12.ХІІ.62 р.

Р. S . Ви колись дали мені путівку в літературу. Я досі боюсь "підвести" Вас. Два роки не друкувався ніде. Заперечувала і "Літературна Україна", і "Дніпро", і "Жовтень", і "Прапор". Сього року проріс колоском серед літературних сходів у альманасі "Донбасс". Дещо друкує обласна газета.

Я дуже не хотів би підвести Вас, дорогий поете.

http://www.madslinger.com/stus/publitsystyka/

1993




В 1950 году в расстрельных подвалах Москвы вовсю гремели выстрелы: чекисты, набившие руку еще в годы «Большого террора», привычно «шмаляли» в затылок советских генералов.
Хотя смертную казнь в СССР отменили в мае 1947 года, но 12 января 1950 года, «идя навстречу», как водится, многочисленным просьбам «от национальных республик, от профсоюзов, крестьянских организаций, а также от деятелей культуры», Президиум Верховного Совета СССР решил допустить применение смертной казни «к изменникам родины, шпионам, подрывникам-диверсантам».

Особенно зачастили чекистские выстрелы в августе 1950 года. 24 августа расстреляны Герой Советского Союза, маршал Советского Союза Григорий Кулик и Герой Советского Союза генерал-полковник Василий Гордов. На другой день, 25 августа, расстреляны еще три генерала: генерал-майоры Филипп Рыбальченко, Николай Кириллов и Павел Понеделин. 26 августа 1950 года чекистские пули в затылок приняла очередная генеральская тройка — генерал-майор авиации Михаил Белешев, генерал-майор Михаил Белянчик и комбриг Николай Лазутин. 27 августа несколько подуставшие судьи и палачи сделали воскресный перерывчик, а 28 августа в подвал повели следующих — генерал-майоров Ивана Крупенникова, Максима Сиваева и Владимира Кирпичникова. Еще один высокопоставленный военный, бригврач (соответствовало званию «комбриг») Иван Наумов, чуть-чуть не дотянул до «положенной» ему чекистской пули — умер 23 августа 1950 года в Бутырке, запытанный «ребятами» Абакумова. Всего же, по данным Вячеслава Звягинцева, работавшего с материалами Военной коллегии Верховного суда СССР, только с 18-го по 30 августа 1950 года к расстрелу было приговорено 20 генералов и маршалов.

Read more...Collapse )
This page was loaded Feb 16th 2019, 8:44 pm GMT.